Літературний калейдоскоп
Назва твору «Подвиг наших солдатів»
Кондратьєва Єлизавета
Комунальний заклад «Ліцей №25»
Кам’янської міської ради, 10-А клас
Подвиг наших солдатів
Той «лютий» ранок для всієї країни,
Коли від вибухів здригалася земля,
Запам’ятається для кожної родини.
А в голові думки: «Невже війна?»
Для нас в той ранок зупинився час...
Не маємо ми ні весни, ні літа.
Прийшов зі сходу блудний син до нас
«Асвабадіть» від темряви і світу.
Війна – це час, що починаєш цінувати,
У кожного перевертається життя.
Нас захищають воїни-солдати,
Та відправляють ворогів у небуття.
Для нас Ви не прості захисники,
Ви – оберіг для кожної родини.
Ви – передвісники квітучої весни.
Ви – справжнії герої Батьківщини!
Тож шана Вам та щира всім подяка
Я вірю, що Перемога буде в нас!
Ми вдячні Янголам нашим – солдатам
В Україну віримо та в майбутній час!
Хай скоро закінчиться ця війна
І більше не лунатимуть тривоги.
Всі українці вірять Вам сповна,
Бо, дійсно, ми йдемо до Перемоги!
Назва твору «Розповім про подвиг батька»
Кучкурда Катерина
Комунальний заклад «Ліцей №25»
Кам’янської міської ради, 10-А клас
Кінець зими. Ще декілька днів і будемо зустрічати весняне тепло у рідному місті. Це був звичайний четвер, нічим не відмінний від інших днів чи тижнів, але саме цей четвер затягнеться у серцях мільйонів на довгі місяці, а то і на роки.
Мій тато, як завжди, збирається на роботу, а я в школу. Мама готує сніданок; запах ранкової кави бадьорить та налаштовує нас на позитив. По телевізору розмови про геополітичну ситуацію; нічого особливого. Але ранковий затишок перервав голос диктора: «росія напала на суверенну Україну. Почалась велика війна».
Все сімейство охопила паніка, тривога, бентега. У голову закрадалися мільйони думок: «А що далі? Що буде з нами? Що робити?» Тато намагався всіх заспокоїти. Ми з мамою лишилися вдома і молилися за нас та брата, який навчався у Харкові на пожежника. Телефон був постійно в руках. Зв’язавшись з братом, ми дізналися, що місто під постійними обстрілами, Харківський університет зазнав руйнувань, люди в паніці лишають місто. Але найголовнішим було те, що брат живий та неушкоджений.
Секунди здавались роками, час завмер, зупинився…
Наступного дня тато разом з товаришем поїхали забирати брата. Уся сім’я відчувала стриманий оптимізм і чекала на повернення батька з братом. Мама постійно чимось займалась і давала роботу мені, щоб хоч трішки відсторонити від думок.
Нарешті тато приїхав з братом додому. Сльози радості лилися з тривожних очей і на мить здалося, що немає проблем, а війна нам наснилася, як страшний сон. Нашій радості не було меж, хотілося, щоб ця мить не закінчувалась. Але радість тривала недовго: брат пішов патрулювати вулиці міста вночі зі зброєю в руках. Тато відчув несправедливість і сказав: «Мій син узяв до рук зброю, я теж не повинен бути вдома. Хто тоді буде захищати Батьківщину?»
Наступного дня батько пішов на роботу і, повернувшись увечері, повідомив: «Завтра від’їжджаємо, сьогодні мені потрібно зібрати необхідні речі». Як виявилось, батько, замість роботи, пішов до військкомату. Почуття тривоги та гордості за батька переповнювало мене, маму, брата. Сім’я розуміла, по-іншому бути просто не могло.
Тато вже захищав країну з 2014 року, та тоді я не так болісно відпускала його, бо була ще маленька і не знала, що таке війна, не бачила на власні очі…
Він поїхав… Не ховався, не тікав за кордон, не шукав можливості ухилитися від захисту нашої країни. Кожного дня я хвилювалась за нього, чекала дзвінка, відповіді від нього, сумувала за моментами спільної вечері всією сім’єю, грою в настільні ігри, переглядом фільмів та просто проведення часу з татом…
Це був звичайний зимовий день. Увечері, як завжди, вечеряли втрьох з мамою і братом. Пролунав дзвінок, мама взяла слухавку і її посмішка зникла не на один день. Тато загинув на війні. А далі все, як у тумані... Новина про загибель батька дуже приголомшила всю нашу сім’ю. Ми не могли повірити, що це правда.
Поховання тата було дуже тяжким. Я намагалась себе відволікти буденними справами, але нічого не допомагало. Мені досі здається, що скоро він повернеться, пригорне до себе і скаже: «Усе буде добре, скоро перемога!».
Але, на жаль, це тільки в мріях.
Я пишаюсь своїм татом! Він загинув за Україну, за нашу Батьківщину. Маю надію, що всі герої повернуться додому живими, щоб їх діти завжди мали тата та маму. Пам’ять про всіх воїнів, котрі загинули, ми триматимемо у серці кожного дня, згадуючи та дякуючи за можливість жити та вчитися.
Назва твору «Щоденник Миколи»
Піддубна Уляна
Комунальний заклад «Ліцей №25»
Кам’янської міської ради, 6-В клас
2014
Привіт! Моє ім’я Миколка. Мені 2 рочки. Я життєрадісний малюк, який живе у місті Донецьк. У мене любляча мама, турботливий тато та веселий песик Антей. Я вже майже дорослий, адже збираюся йти до дитячого садочку. Завтра мені день народження, тож треба лягти спати раніше.
Через декілька годин…
Мене розбудила мама уся в сльозах, вона кричала татові, аби той допоміг їй зібрати речі. Я не зрозумів, чому вона мене не вітає, адже сьогодні такий щасливий день… І раптом я почув якісь звуки: «Бух, бух, бух!». Сльози потекли по моєму обличчі, я нічого не розумів, було страшно - і я почав кричати. Чому ми повинні їхати, що трапилось, що це за звуки? Але мама мене заспокоювала, як тільки могла…
Ми виїхали…. Це була довга подорож… Нарешті ми приїхали у якесь село. Мені там не сподобалося, бо в будинку було холодно. Я весь час плакав. Мама розмовляла зі мною і казала, що нам треба тут залишитися на деякий час, тому що до нашого міста прийшли погані дядьки, які захочуть зробити нам боляче. Її голос мене заспокоїв, але мій день народження був зіпсований…
2015
Привіт! І з вами знову Миколка. Ми переїхали до Маріуполя. Це звичайно не мій Донецьк, але тут теж дуже круто. Злі дядьки не покинули моє рідне місто, тож тепер в мене новий дім. У мене з’явилися друзі, я пішов до дитячого садочку і вже вивчив вірш Тараса Шевченка, тож я - крутий. Життя продовжується…
24 лютого 2022
Привіт! З вами Микола. І моє життя знову зіпсоване...
Мені вже 10 років, я навчаюся в 4 класі. Живу в місті Маріуполь, воно стало моїм другою домівкою. У мене багато друзів, улюблена вчителька та …
Сьогодні о 4 ранку ми почули гучні вибухи. Я вже немалий і тому зрозумів, що це таке. Знову війна мене наздогнала. Я допоміг мамі зібрати речі, але бабуся почала нас заспокоювати, сказавши, що це максимум на 3 дні, а далі все буде добре.
Минуло 3 дні, але все стало гірше…. Мені знову дуже страшно….
Сьогодні вже 3 березня і ми спустилися до підвалу, адже вибухів було неймовірно багато. Мама з кожним вибухом молилася. Мені теж страшно, але я не показую цього, щоб матусенька не хвилювалася ще й за мене. Боже, допоможи!!!
Минуло 28 днів.
Уже 30 березня і життя в Маріуполі перетворилося на пекло. Ми вирішили їхати звідси… з мого другого дому…
Нам було дуже складно виїхати з міста, адже всім забороняли, не пускали, повертали…, і ми зрозуміли, що немає дороги назад, треба терміново виїжджати.
Ми вийшли на вулицю і почався обстріл… Шум, крик, жах – усе це заполонило атмосферу. Але раптом тиша.. і через хвилину знову почалося пекло. Раптом мій погляд сягнув на дитячий майданчик. Я побачив маленьку дівчинку, рочків 5. Вона сиділа і плакала, а моє серце зжалось. І я вирішив діяти. Я підбіг до неї і забрав її. Обійняв її і побіг до мами, яка ридала та кричала, щоб я не йшов більше нікуди. Але я не міг не врятувати самотню дівчинку.
Підбігши до мами я впав, у мене влучив осколок, рятуючи маленьку, я навіть не помітив цього. Нога боліла, кров текла, дівчинка та моя мама плакали. Біля них стояла ще одна молода жінка, як я зрозумів, то була мама дівчинки, вона щось незрозуміло говорила і раптом темрява…
Прийшов до тями я незабаром в автомобілі. Нас було багато. Я був у крові і перебинтований, але живий. Ми їхали приблизно 2 дні й нарешті синьо-жовтий стяг… Ми приїхали. Я живий, мої рідні й врятована дівчинка з мамою також. І я посміхнувся, бо відчув якийсь спокій.
Зупинилися ми в Дніпрі. Дуже сучасне місто, але поки у мене не викликає жодних емоцій…
Минуло 6 місяців..
Я знову ходжу до школи. Моя нога була прооперована, тож я вчився ходити спочатку. Моє життя розділилося на до… та після…
Але воно продовжується. У мене з’явилися нові друзі, більшість із Дніпра, але також багато є з Маріуполя, Донецька, Авдіївки, Бердянська та Херсона. Я не можу сказати, що тут не чути вибухів, але мене вже це не лякає.
Війна забрала в нас наші домівки, забрала в нас дитинство. Але загартувала в нас відвагу, жагу до життя. Усі мене хвалять за мій подвиг, але він є лише маленькою краплею з усього, що оточує зараз мене.
Для мене всі дівчата та хлопці, чоловіки та жінки, які захищають нас, є справжніми героями. Вони кожного дня здійснюють подвиги, рятуючи всіх, від дитини до дорослої людини, вони не переймаються за власне життя, а рятують чуже. Військові – це ідеали сучасності, це люди, які захищають наші душі, наші тіла, наші домівки та серця. Тож їх подвиги захоплюють мене. Кожного ранку та кожної ночі, кожного дня я вірю в те, що це жахіття скоро закінчиться. Ми віримо в нашу державу, у наших військових, у наших героїв, у наших людей! Слава Україні!
Назва твору «Мені є ким пишатися»
Степанюк Ксенія
Комунальний заклад «Ліцей №25»
Кам’янської міської ради, 6-Б клас
Ще кілька років тому я будувала плани на майбутнє, що типово для кожної дитини. Жила у мирній країні. Тепер усе докорінно змінилося, бо в Україну прийшла загарбницька війна. Зараз найсуттєвішим для мене є те, що мій батько воює на фронті, захищає рідну землю від лютого ворога. Спершу для мене був страх і неприйняття реальності, трохи пізніше – відчай від розуміння, наскільки складним і довгим процесом є і буде сьогоднішня війна.
Незважаючи на те, що я іще дитина, а вже розумію, що рашистська агресія є страшною лихоманкою не лише для дорослих, а і для нас. Я постійно думаю: ми живемо у ХХІ столітті, а чому ж світ просто дивиться на те, як гинуть наші старші брати, сестри, татусі, матері на полі бою?! Якщо великі сильні держави справді вважають себе провідниками миру, то чому вони не можуть вжити дієвих заходів, аби це скінчилося?!
Наші безстрашні воїни, зокрема мій тато, є реальними «титанами». Вони роблять те, що дивує європейців. Хоча на кону стоїть також і їхня безпека, але не всі поспішають допомагати, боронити українську землю і народ.
Усі наші захисники, в тому числі і мій батько, - великі герої, вони завжди на варті. Своїм татусем я дуже пишаюся, тому що він наразі виконує найважливішу і дуже важку роботу з усіх існуючих, без перерви, 24 години на добу. Наша сім’я має дуже багато фронтових світлин від тата, які ми щодня переглядаємо. Мене постійно переповнює гордість, що він не втік за кордон, а залишився в Україні, пішов на фронт, боронить рідну землю.
Я переконана, що вороги, які ступили на нашу землю будуть знищені такими героями, як мій тато.
Вірю, що мій татусь, як і тато такої ж дівчинки, як я, повернуться додому живими і здоровими, а Україна підніметься з руїн, відбудується, розцвіте всіма барвами, стане найкращою і найсильнішою державою у світі.
Я вірю в тебе, моя Соборна Ненько.
Бо хочу бачити тебе такою:
Щасливою, вродливою, непереможною.
Ти заслуговуєш на це, моя рідненька!
